Як прожити в Італії два тижні безкоштовно. Мій перший досвід волонтерства Workaway

Hanna Arhirova 29 Грудня, 2021

Як знайти волонтерство за кордоном? Що таке Workaway, та як волонтерство у різних країнах світу може змінити уявлення про подорожі та їхню вартість? На прикладі свого першого досвіду розповідаю, як з допомогою Workaway подорожувати дешево Європою і світом, знайти друзів та покращити свій рівень іноземної мови. 

Своє перше волонтерство в Італії я знайшла, коли ще була в Україні. Дуже добре пам’ятаю той день, коли мені зателефонував Антонелло для умовного «інтерв’ю». Мабуть, ця розмова так врізалася мені у пам’ять, тому що з першої секунди ми говорили однією мовою, неначе нас об’єднував унікальний досвід, хоча ще п’ять хвилин тому ми не знали одне одного. Але після звірки наших компасів, чи то пак цінностей, я отримала зелене світло на своє перше волонтерство Workaway. Розказую, як це було.

Мої перші дні на фермі

— Скільки тобі років? – запитав Джузеппе у перший день мого волонтерства.

Я йому ніяково відповіла, що 25. Він натомість пообіцяв, що через два тижні я матиму вигляд молодшої на десять років. Схема наших «трудових відносин» була простою: кілька годин на день я виконувала все, що 75-річний куратор Джузеппе вигадає для мене, я ж отримувала дах над головою та італійську їжу. А ще, спільноту чи то пак приналежність до племені, але про це згодом.

Такий спосіб життя та заробітку для своїх батьків вигадав Антонелло, син Джузеппе та Марії. Після тривалих подорожей світом він повернувся у рідний дім, розташований неподалік національного парку «Абруццо», та відкрив двері для всіх мандрівників, що зацікавлені у духовному пошуку, хайкінгу та локальному туризмі.

Волонтерів на фермі багато, інколи їхня кількість може сягати десяти людей. Вид робіт залежить від сезону, статі, особистих преференцій Джузеппе чи Марії. Мій перший день визначив моє подальше життя на фермі — я потрапила під протекторат Джузеппе. Він дав мені ідеальну роботу для випробувального дня: організувати склад, де зберігалися продукти, консервація та вино в такий спосіб, щоби з хаосу цей простір перетворився на впорядкований та функціональний. Я подарувала Джузеппе впевнену усмішку та взялася до роботи.

З того самого дня я стала однією з небагатьох, кому він довіряв ключ до «il magazzino». Досвіди, де ти стаєш частиною спільноти, що ніяк не перетинається з твоєю бульбашкою, — надзвичайно цінні. Щоб адаптуватися до нового для себе середовища, треба якомога швидше зрозуміти його правила. Так от, доступ до «il magazzino» у перший день — це був прозорий сигнал, що мене прийняли до спільноти. Як не крути, але там зберігалася їжа та оливкова олія, — те, що Джузеппе вважав своїм багатством.

Якби він міг, то запровадив би продаж оливкової олії в усіх аптеках Італії. Це цілющий продукт для шкіри, шлунку, волосся, будь-якої недуги. А якщо олії недостатньо, її можна підсилити травами. Він міг говорити про це годинами, показуючи всі різновиди трав у своєму саду. І ті два тижні назавжди відлунюватимуть запахом шавлії та розмарину у моїх спогадах, пучок яких він вручив мені разом з маленькою пляшечкою оливкової олії на другий день мого перебування на фермі.

— Ти дуже брава! Тому я подарую тобі оливкову олію, я не дарую її всім, лише бравим (пізніше я зауважила, що у кожної волонтерки була така пляшечка).

Він вручив мені олію, коли я працювала за комп’ютером. Джузеппе в такі моменти завжди казав, що я надто багато часу приділяю роботі. Він не радив відмовитися від неї, але дав чітку інструкцію, що мала б зробити диво з моїм втомленим обличчям:

— Перед сном розтирай кілька крапель олії під очима, втому як рукою зніме. – говорив він з такою впевненістю, що одного дня я таки зробила це, хоча це йшло всупереч всьому, що говорить косметологиня про мою шкіру.

Диво сталося пізніше. Можливо, справа в оливковій олії, а можливо, у моїй остаточній адаптації. Мої дні були схожі на калейдоскоп людей та досвідів, де головним героєм, звісно, був Джузеппе. Але саме це місце притягувало людей, яким доводилося переживати трансформаційні досвіди, які часто включали відмову від життя, що підготувала для них родина, від робіт, яких вимагав від них світ, від багатства та нерухомості, що змушувало б вести більш осілий спосіб життя.

Наприклад, німкеня Івонн, яка народилася «за стіною» перетворила своє походження на інструмент, який надає форми її мистецтву та бренду одягу. Вона має власну студію у Берліні, десятки років у мистецькій сфері, але все одно мусить валідувати та пояснювати свій вибір батькам щодня.

Або Мена, який представляється італійцем і лише згодом говорить про американський паспорт у себе. Він майже ніколи не згадує, що мав би стати рабином, бо це кар’єра, яку схвалює його ортодоксальна родина. Він втік від свого «призначення» і зараз викладає тантра-йогу, замість тлумачення Тори. Хоча Івонн, наприклад, впевнена, що одного дня він повернеться до родини та тієї точки, звідки намагався втекти.

Читайте також: Українська Атлантида: що таке Бакота, і як доїхати туди без машини

Або Аврора, рудоволоса італійка, яку цілком можна було б сплутати з петрарківською Лаурою. Я сама була готова складати для неї сонети, бо мене захоплювала сміливість та мудрість, якою вона вже володіє у свої 20. Вона із запізненням (через потребу працювати) завершила школу, відклала вступ до університету, бо хоче трохи більше дізнатися про світ перш ніж вивчати його за партою, працює цілодобово офіціанткою, щоб утримувати себе. Дивлячись на неї я думала, що деякі люди не набувають мудрості, а вже з нею народжуються. Статусність, кар’єра, освіта, знайомства не мають для неї значення, а її амбітність проявляється у тому, щоби бути присутньою у своєму житті щодня.

Або Сіма — жінка, яка мусила емігрувати з Ірану до Німеччини, де зараз працює лікаркою, нам вона пояснила, що це був єдиний спосіб для неї бути незалежною та жити спокійно.

Одного дня я прокинулася, поглянула на себе в дзеркало і не побачила втоми на своєму обличчі. Чи то оливкова олія подіяла, чи то спілкування, якому віддаєшся щосекунди, чи то робота з Джузеппе. Не знаю, але добре, що в мене був час це з’ясувати.

Що роблять волонтери Workaway

Секрет успішної роботи з Джузеппе був простий — зрозуміти, що він від тебе хоче. Звісно, він не завжди це вербалізував, але будьмо відверті, який менеджер цим не грішить? Ситуація трохи ускладнювалася тим, що завдання він роздавав лише італійською, але тут мене врятували знання іспанської, французької та надзвичайна зосередженість на тому, що він говорить.

Коли волонтери його не розуміли, зокрема через мовний бар’єр, він випалював коротке: «О, май гОде». Якщо порозумітися не вдавалося, то за ним слідувало: «О, май кацо» (найбільш лагідний переклад «cazzo», мабуть, «лайно»). В його стислий словниковий запас англійських слів завжди втручалася зайва голосна, на італійський манір він намагався зробити слова більш милозвучними. Завжди було радісно чути його «гУде, клІне, кАте».

Бути правою рукою Джузеппе, по факту, — це займатися рутинними роботами, що є частиною сільського життя. Спочатку мене це трохи лякало, бо попри те, що виросла, фактично, в селі, вдома я була «слабкою ланкою» у сільських справах (імідж добряче псували книжки, які я носила за собою). Але Джузеппе все подобалося, і тоді я вперше помітила різницю між роботою в італійському та українському селі.

Наприклад, коли готували ящики для збору оливок. Їх треба було звільнити від сміття, помити та зібрати докупи. Але так сталося, що завершити це за один підхід нам не вдалося, бо настала обідня година. Коли Джузеппе відчув голод, то випустив з рук ящик там, де стояв, і попрямував до кухні. Поки я намагалася підібрати його та швидко закінчити розпочате, він кинув мені коротке: «Завершимо завтра». І ми пішли готувати обід.

Виявляється, можна поставити в пріоритет відпочинок, а не роботу, яку за філософією Джузеппе, завжди можна доробити завтра.

Будь-яку інструкцію до нового завдання він починав та завершував простим «con amore». «Оливки — священні, а збирати їх треба з любов’ю», — перше, що ми почули від Джузеппе, коли приїхали в оливковий гай. Нас огортала свіжість гір, туман на вершинах поступово розсіювався у променях ранкового сонця. Джузеппе мав рішучий вигляд, адже помічників було всього двоє: українка та американець з Міннесоти, які про оливки знали лише те, що вони якимось чином трансформуються в олію, яку можна купити у супермаркеті.

Кілька годин активної роботи перемогли нашу некомпетентність. Головне правило було простим: в жодному разі не наступати на оливки.

«Veritas in medio est», — раптом міг вигукнути Джузеппе, коли ми з ним обирали правильне місце, щоби спиляти оливкову гілку. Я вкотре переконалася, як минуле органічно вплетене у сучасне та буденне життя італійців.

Джузеппе міг заспівати у будь-який момент, і спочатку мене це радше бентежило, ніж радувало. Він перескакував зі стану «серйозного» у «співучий» за лічені секунди.

І лише на другий тиждень я усвідомила, що коли душі співається, то нехай, для цього підходить будь-який момент.

Наприклад, на кухні, коли ви всією юрбою волонтерів готуєте вечерю. Тоді Джузеппе не просто роздавав вказівки, а виспівував їх. Адже ми творимо найсокровенніший з усіх актів (принаймні в італійській традиції) — готуємо їжу. Колишній військовий, цей 75-річний італієць почував себе королем на кухні. Він так вправно делегував завдання, що ми, люди, які ще вчора не знали одне одного, працювали як годинник.

Кожен робочий день завершувався вечерею за довгим столом. Прості, свіжі та смачні страви. Ми не їли поспіхом, адже вечеря — це ритуал, в якому брали участь всі: родина Джузеппе, волонтери та гості ферми. Ми всі були незнайомцями одне для одного, але смачна їжа — краще будь-якої мови — допомагала встановлювати контакт.

Якою мовою ми спілкувалися між собою?

Я не планувала вчити італійську. Принаймні на той момент, коли я прибула на ферму, я зрозуміла, що не хочу заглиблюватися у неї комплексно. Після двох тижнів перебування в Італії я усвідомила, що можу порозумітися з італійцями за допомогою вже наявних знань. Завдяки іспанській та французькій мені рідко доводилося гуглити якісь слова, а мій мозок лише інколи розпізнавав для себе щось іноземне та незрозуміле на вокзалах чи у закладах. Зрозуміло, що йдеться про поверховий рівень розуміння мови, але водночас я усвідомила, що знання італійської не допоможе мені відкрити нову перспективу світу, радше сприятиме заглибленню у західний спосіб мислення. Тож в Італії я неочікувано для себе зрозуміла, що готова до вивчення наступної — після французької — іноземної, але про це якось згодом.

Проте у Джузеппе були зовсім інші плани щодо цього. З першого дня він безцеремонно кидався у мене милозвучними італійськими словами з такою швидкістю, що я сприймала це як мелодійний потік свідомості, що згодом, правда, трансформувався у щось більш зрозуміле. Так, я вперше отримала досвід вивчення мови не через підручники та уроки як звикла, а прямо «в полі». Я досі вважаю, що цей спосіб не такий ефективний як здається на перший погляд, але однозначно може пришвидшити вивчення мови у парі з вчителем або хоча б книжкою.

Я не мала часу ні для книжки, ні для вчителя, тому повторювала, як папуга, слова та фрази після Джузеппе. У такий спосіб я зазвичай намагалася йому пояснити, що розумію та погоджуюся з ним. Але говорити з ним я почала дещо пізніше. Можливо, на це надихнула мене Ева. З першого дня я із захопленням спостерігала за однією з волонтерок з Амстердама. Ева так активно взаємодіяла з Джузеппе, що було складно повірити, що італійську вона почала вчити лише кілька тижнів тому. Чим більше італійських слів я вивчала, тим впевненішою була у тому, що Ева — надзвичайно смілива дівчина.

Як не крути, але щоби заговорити іноземною, треба бути рішучим, відчайдушним, небоязким та інші синоніми до слова «сміливий», які спадають на думку.

Бо так, перший час ти будеш звучати дурненько і смішненько. Так, ти будеш почувати себе ніяково, бо іноземна мова може стати комфортною з часом, але вона не є такою за замовчуванням. Так, ти будеш робити 100500 помилок. І так, інколи тебе не зрозуміють з першого разу. Тобто станеться все, чого ти так боїшся.

Але хороша новина у тому, що якщо за партою перші самостійно складені речення іноземною можуть звучати як нісенітниця, то у реальному житті ці речення вже є частиною спілкування.

Я, наслідуючи приклад Еви, заговорила реченнями через кілька днів. Кожне невідоме мені слово італійською я замінювала іспанським. І якщо чесно, я досі не знаю, які з них Джузеппе розумів, а які ні. Він навіть не намагався зрозуміти іноземні слова, тому комунікація йшла більш-менш гладко

Один із волонтерів — американець — наприкінці першого тижня був переконаний, що я знаю італійську. Звісно, це було ще більшою нісенітницею, аніж мої перші речення італійською. А проте «замилювала око», мабуть, моя активна жестикуляція. Італійській це пасувало ще більше, ніж іспанській.

Наприкінці другого тижня я безсоромно насолоджувалася моментами, коли допомагала італійцям підбирати англійські відповідники до італійських слів, або порозумітися іншим з Джузеппе. Цього недостатньо, щоб я сказала, що навіть трошки знаю мову. Водночас я чітко розуміла, що розуміти хоча б щось мені допомогли не пройдені рівні у Duolingo (як виявилося, це взагалі була марна втрата часу), а кілька уроків з репетиторкою, які я встигла взяти перед поїздкою. І звісно, знання інших мов і непоганий словниковий запас рідної.

Мій останній ранок на фермі був сонячним, спадала ранкова роса з оливкових дерев, а жовтень можна було помітити по обважнілих від гранат гілок. Джузеппе запропонував підвезти мене на залізничну станцію. Поки ми їхали у його фіаті, який однозначно старший, ніж я, він не замовкав ні на секунду, переважно говорив про оливки, поки в один момент не замовк, щоби промовити:

— Sei molto brava! Sei molto bella! Пам’ятаю, коли ти приїхала, була втомлена, з синцями під очима, а зараз така радісна, свіжа, маєш здоровий вигляд! Це все хороша їжа та оливкова олія. Я ж тобі казав! Ця історія повторюється з року в рік, з кожним волонтером, — міркував уголос Джузеппе.

Я не стала казати йому, що на моєму обличчі окрім задоволення від прожитого досвіду, є косметика, ціль якої було прикрити наслідки двогодинного сну після прощальної вечірки. Головне — це те, що я зрозуміла все, що мені намагався сказати Джузеппе.

Я їхала з чітким розумінням, що тепер італійська назавжди відлунюватиме мені цим коротким досвідом життя на італійській фермі, загубленої серед оливкових дерев.

Читайте також: Три дні на Лікійській стежці, або як дві дівчини вперше пішли у похід за кордоном

Вас може зацікавити:

Три дні на Лікійській стежці, або як дві дівчини вперше пішли у похід за кордоном Доломіти наодинці, як я прожила три дні у гірській хатинці в Альпах Чому варто хоча б раз у житті вирушити у соло-подорож Наодинці у Бразилії Книжкові підсумки серпня: їжа для диктаторів, рабський круїз, інтерпретація Лоліти та незбагненний Бухарест Відпочинок на Сицилії: що дивитися, куди поїхати та де жити