Чому варто хоча б раз у житті вирушити у соло-подорож

Hanna Arhirova 21 Вересня, 2021

The world is just too big to have to wait around for someone to go with you every time you want to go on an adventure.

Я повернулася з пар, відкрила шафу, поклала біля себе пустий наплічник і кілька хвилин тупо дивилася на свої речі. Їх було не так багато, я заїхала у цю кімнатку, що розташована у середмісті Кадіса, більше як місяць тому. Коли я взяла пустий наплічник до рук, сподіваючись, що це надасть мені більше рішучості, то продовжила стовбичити так ще кілька хвилин. По-перше, мій літак був всього через кілька годин. По-друге, я збиралася у двотижневу соло-подорож Іспанією і Францією, чого доти ніколи не робила.

Це ледь не єдине, що я запам’ятала, коли збиралася у свою першу соло-мандрівку. На той момент мені було 19, я вже мала якийсь досвід подорожей, але ніколи не вирушала кудись сама на довгий час. Мистецтво подорожувати було словосполученням для мене, яке лише з роками набуло якогось сенсу. Мені було страшно, але, мабуть, ще більше – цікаво. Завжди мріяла подорожувати світом, проте ніколи доти не мала достатньо ресурсів для цього. Навчання за обміном в Іспанії стало моїм щасливим квитком, чарівним пенделем, можливістю досліджувати без кордонів. Я мала не лише стипендію, але й Шенгенську візу на шість місяців. Надзвичайна розкіш у часи, коли не було безвізового режиму.

Того березня ми мали довгі канікули в університеті, тому рішення поїхати до Країни Басків я зробила дуже швидко, навіть не пам’ятаю, чи намагалася знайти собі партнера для подорожі. Навряд, бо мені хотілося справжньої свободи, де не довелося б узгоджувати з кимось свої плани. Країна Басків була моєю ідеєю фікс з моменту, як я прочитала книжку Бернардо Ачаги «Син акордеоніста».

У Північній (Французькій) Країні Басків. – 2016 р.

Коли через два тижні я повернулася до своєї тимчасової штаб-кімнати у Кадісі, то була оновленою версією самої себе. «А що так можна було?», – запитувала я себе ледь не в екстазі, переповнена адреналіном від самої думки, що задумане вдалося.

Пам’ятаю здивовані обличчя своїх подруг з Франції, які стежили за моїми пригодами в соцмережах, коли я повернулася жива-здорова з купою історій, першим самостійним досвідом автостопу, каучсерфінгу й найважливіше – глибшим розумінням країни, в якій мала прожити шість місяців.

Натомість я дивилася їм в очі з певною недовірою, бо не розуміла, чому люди так бояться залишитися наодинці з самим собою, вирушивши у дорогу. Після першої соло-подорожі я чітко розуміла, що є купа причин, чому варто хоча б раз у житті спробувати помандрувати наодинці.

Вирушаю у свою першу соло-подорож – 2016 р.

Ти дізнаєшся найкращу версію самого себе

Соло-мандри – це один із найбільш ефективних способів, що я знаю, дізнатися про свої потаємні, але водночас сильні сторони особистості. Такий тип подорожі розкаже вам більше про вас самих, ніж найближчий друг.

Це щось на кшталт акселератора, де за короткий проміжок часу, але у незвичних для себе обставинах, ти мусиш викластися на повну. Інстинкт самозбереження додає хмизу у вогонь, адже на тобі все: знайти житло для ночівлі, добути їжу, знайти правильну дорогу, комунікувати з незнайомцями тощо. І коли ти один, то й відповідальність за твоє життя лише у твоїх руках.

У звичному житті все трохи інакше. По-перше, чим дорослішим ти стаєш, тим більше прагнеш вибудувати навколо себе «тепличні умови», де не існує ризику та імпровізації, проте є якась умовна безпека. У цьому немає нічого поганого, але таке життя знебарвлює світ, робить його П’бмеженим та інертним. По-друге, ти рідко зіштовхуєшся з ситуаціями, де можеш випробувати свої можливості на рівні базового виживання. А це дуже цінний досвід: обнулитися, згадати, звідки й для чого починається життя як таке.

Читайте також: Українська Атлантида: що таке Бакота, і як доїхати туди без машини

У перспективі такий досвід може бути особливо корисним для людей, які не вірять у себе та свої можливості. Коли поряд немає жодної людини, яка б підстрахувала, ти мобілізуєш усі свої знання, кмітливість та винахідливість.

Найсильнішою як особистість я завжди почуваюся, коли подорожую сама. Я пізнаю себе по-новому, а деколи навіть перевідкриваю. Наприклад, з першої подорожі я дізналася, що знаю іспанську значно краще, ніж собі уявляла, що не така сором’язлива й легко йду на контакт з людьми, що непогано орієнтуюся на місцевості, вмію визначати свої кордони, кайфую від руху й історій незнайомців. І це лише крапуля з того, що я могла згадати.

Сагреш, Португалія – 2016 р.

Ти дуже швидко й багато чому вчишся

Вирушити у подорож допомагає план, а не сміливість. Останнє – явище абстрактне, натомість план – конкретне, ефективне та реальне. Чим більше ти дізнаєшся про бажаний напрямок, тим більше у тебе інструментів забезпечити собі не лише цікаве, а й безпечне перебування в обраній країні.

Зверніть увагу, те, що ви подорожуєте самі, – не означає, що ви навмисно наражаєте себе на небезпеку. Радше, що ви маєте бути у стократ разів уважнішим, адже несете відповідальність за своє життя у незвичних для вас та вашого організму умовах. Тому планування – це дуже важливо.

Найбільше нової інформації ти засвоюєш саме «у полі». Це моя теорія, але мені здається, що люди, які подорожують наодинці більш уважні та відкриті до всього нового, готові до імпровізації, не замикаються у своєму світі, а найважливіше – більше комунікують та слухають. Власне, ми тихенько підкралися до наступного пункту.

Неподалік від Бургоса. Вивчаю ландшафти Іспанії завдяки автостопу. – 2016 р.

Ти ніколи не одна у соло-подорожі

Як на мене, одна із головних причин, чому люди бояться подорожувати наодинці, – це страх самотності. Правда ж у тому, що у соло-подорожах ти рідко зіштовхуєшся з відчуттям самотності. Звісно, людям, яким не нудно з собою, буде легше, але йдеться не про це.

Коли ти подорожуєш з кимось у парі (чи групі), то ймовірність знайомства менша, адже частково ти залежний від свого партнера чи групи. Ймовірність же того, що вам вдасться трансформувати побіжне знайомство у міцний зв’язок, – ще менша.

Я маю різні досвіди мандрування: у парі, з подругою, у групі й зрештою наодинці. Справжні знайомства мені вдавалося завести лише, коли подорожувала наодинці. Річ не у тому, що мене стримували люди, з якими я подорожувала. Коли ти мандруєш з кимось, то неначе замикаєшся у власній мушлі, щоби разом досліджувати нові для себе простори. Коли подорожуєш наодинці, цієї мушлі не існує.

Якось у болгарському місті Велике Тирново я познайомилася з австралійцем, який вже багато місяців був у дорозі. Ми перетнулися у хостелі, де зранку разом з іншими подорожувальниками ділилися своїми подальшими планами. Виявилося, що прямуємо ми з ним в однаковому напрямку – до Бухаресту. Про спільний автостоп ми домовилися менш як за хвилину.

І таких ситуацій з тобою трапляється сотні, ти ніколи не можеш передбачити, де і кого зустрінеш, але те, що люди постійно супроводжуватимуть тебе, – це факт.

З подругою у Лісабоні – 2016 р.

Не треба відстоювати свою свободу, коли подорожуєш соло

Мені складно зрозуміти людей, які відмовляються від своєї мрії, тому що або не знайшли людину, з якою поїхати, або вона відмовилася в останній момент. Кожен з нас володіє усім необхідним, щоби вирушити в самостійну дорогу. І якщо ви дійсно хочете подорожувати, то відсутність напарника точно не має стати на заваді.

Наважитися вирушити у подорож наодинці – це для мене про свободу. Не лише зовнішню, а перш за все внутрішню, яку подекуди складніше досягнути.

У самій же мандрівці тобі не треба постійно захищати свої інтереси, пропозиції, або ніяковіти від свого бюджету, бажань і потреб.

Якщо ви доти завжди подорожували з кимось, спробуйте соло-мандрівку хоча б для того, щоби зрозуміти, як вам подобається досліджувати й що саме цікаво вам.

Щасливо позую, бо добралася до Бузлуджі у Болгарії, – 2019 р.

Ти починаєш краще говорити іноземною

Як на мене, найкраще, що ти можеш зробити для своєї іноземної мови, – це ізолюватися на якийсь час від рідної. Наприклад, перестати спілкуватися 24/7 з носіями солов’їної та навмисно помістити себе в умови, де будеш змушений говорити іноземною.

Будьмо відверті, якщо ви поїдете, наприклад, з подругою до країни, мову якої хочете вивчити або знаєте, то цього недостатньо. Ви можете за умовний тиждень своєї подорожі від сили кілька разів поговорити іноземною, більшість з яких буде пов’язана із замовленням їжі у закладах харчування. Попри перебування в іншій країні, ви все одно спілкуватиметеся рідною. А читання вивісок та оголошень – це цікаво, але не зрівняється з годинною розмовою з носієм мови.

Я вважаю, що для покращення рівня іноземної недостатньо формально вписатися у простір, треба у нього занурюватися. А єдині провідники – це місцеві.

Пригадую, коли я їхала на обмін до Іспанії, то навмисно відмовилася від пропозицій жити разом від студентками з мого універу, які також їхали на навчання. Так, було б легше, дешевше, зрозуміліше. Але на той момент не було нічого гіршого для моєї іспанської, ніж «українське гетто».

Інший приклад, що вже більше стосується соло-мандрів, – це автостоп, що є найкращим з відомих мені способів швидко мобілізувати свої знання та почати думати іноземною. Я навіть не знаю, скільки годин я проговорила з іспаномовними людьми, які допомагали мені подорожувати, але їх було достатньо, аби роки опісля я навіть у снах говорила іспанською.

Дорога з Барселони до Сарагоси подарувала мені знайомство з Марком, з яким ми ще багато років опісля спілкувалися і їздили одне до одного

Саме соло-мандри зробили мене travel girl, якою я почуваю себе глибоко в душі. Саме так я значно розширила свою карту подорожей. І лише у такий спосіб наблизилася до розуміння мистецтва подорожувати. Втім, найцінніше для мене – це все-таки люди. І соло-мандри завжди єднають тебе з людьми твого племені.