Книжкові підсумки серпня: їжа для диктаторів, рабський круїз, інтерпретація Лоліти та незбагненний Бухарест

Hanna Arhirova 30 Серпня, 2021

Майже весь серпень я провела у дорозі, тому читала переважно у потягах або у перервах між поїздками, коли на балконі зранку панувала ще літня свіжість, а не осінній вітер. Вибірка вийшла сумбурна, у ній переважив польский репортаж. «Як нагодувати диктатора» і «Бухарест: пил і кров» – книжки, які давно планувала прочитати. Подібне можна сказати і про художню «Моя темна Ванесса». Єдиною несподіванкою для мене стала Ship Life Ольги Мельник, яка з’явилася майже у містичний спосіб у моєму житті.

Вітольд Шабловський, Як нагодувати диктатора

Яка смачна книжка, лише уявіть: їжа та історія! ! Хто не чув, це збірка художніх репортажів польського репортера Вітольда Шабловського, де він спробував розказати про п’ятьох диктаторів ХХ століття через вуста їхніх кухарів. Читач не лише дізнається про гастрономічні вподобання Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро та Пола Пота, а й кілька цікавих фактів, які лишилися за лаштунками історії.

«Тоді я подумав, що саме так і вибухають війни. Кожному хочеться, щоби його каструлі стояли ближче до вогню», – пише Вітольд. Мені подобається, що у цій книжці нашаровується багато тем. Одна з моїх улюблених: як можна було роками годувати вбивць?

Все так банально: «Що ж я мав чотирьох дружин і п’ятьох дітей. Іді Амін пов’язав мене із собою так, що я не міг піти; навіть не помітив, коли він це зробив. Я би не впорався без його грошей. Я цілковито від нього залежав, і він про це знав; схожим чином він узалежнював від себе охоронців, міністрів, а ще друзів».

Дуже легенька книжка, яка швидко читається. Я би радила брати її у відпустку чи довгу дорогу в потязі або літаку. Оповідь дуже спокійна, послідовна, дещо передбачувана. Мабуть, це той тип книжок, які створюється для інфотейменту.

Я ж не могла не думати про автора як про репортера. По-перше, яка офігенна ідея. До речі, він пояснює, як вона у нього з’явилася. Мені це трохи перегукується з відомою промовю Джобса перед випускниками про те, що «кожен досвід важить».

По-друге, це неймовірна репортерська робота, яку він зміг реалізувати завдяки фіксерам, які походять з країни, про яку він писав репортаж. І тут я лише можу тихенько посумувати, бо класно, коли у журналіста є на таке ресурс. Як бачимо, якість кінцевої роботи від цього лише виграє. Крім того, у Шабловського був час. Кілька років він писав цю книжку. І я вдячна йому за це, а також всім, хто надав йому можливість писати так довго. Люблю книжки, які не зроблені нашвидкуруч.

І чудовий переклад з польської Андрія Бондаря — це завжди свято.

Ольга Мельник, Ship Life (Сім місяців добровільного рабства)

Верхівку блакитної книжки з мандрівним Ship Life я помітила одразу, хоча вона і стирчала з якоїсь дерев’яної коробки у темному кутку. Я зайшла випадково у той вінтажний магазин у Львові, відчуття радості миттєво розлилося всередині: знайоме відчуття, яке викликає мандрівна література, особливо книжки українських авторів. Цілий день я носилася з цією книжкою і чекала на потяг, аби віддатися читанню. Проте спосіб, у який я знайшла цю книжку, був значно цікавіший, ніж її зміст.

Новоспечена політологиня і випускниця Могилянки Ольга Мельник вирішує, що на деякий час вона не хоче торкатися ні ноутбука, ні будь-чого іншого, що нагадувало би їй про інтелектуальну діяльність. Свій burnout від навчання вона вирішила втопити у роботі на круїзному лайнері. Сама вона з Одеської області, батьки колись плавали, тож рішення це було не таким вже спонтанним.

Конфлікт історії полягає у тому, що Ольга пішла працювати туди офіціанткою. І ось, «еліта нації» (це цитата) обслуговує пасажирів. У формі щоденника вона описує свій досвід, де бореться з собою і обставинами, в які сама себе ув’язнила. Я дуже вдячна авторці за чесність і щирість в описі своїх емоцій, щоденник – це завжди посвячення у таїну. І мені навіть трохи соромно, що в голові моїй крутилося лише одне питання: «Невже ти не розуміла на що йдеш?»

Мені було складно толерувати подекуди «снобський» тон оповіді, бо її внутрішнє неприйняття роботи офіціанта бару знецінювало все, що відбувалося навколо неї. І як на мене, вона настільки погрузла в цьому конфлікті, що так і не змогла відкритися цьому екзотичному досвіду. Дух цієї книжки – усамітнений.

І останнє – це поверховість. Дивуюся, як взагалі таке видали. У Ship Life немає аналізу, роздумів, а просто опис рутини, який зводить ледь не до: сьогодні я працюю у цьому ресторані, а завтра буду в іншому. Рутина в порту: я вийшла у місто, побачила там вуличку, купила магніт». З роздумів: «всі скурвилися, я – єдина праведниця».

Проте якщо шукаєте легкого чтива і вас цікавить, як працює круїзна індустрія, то це непогана книжка у дорогу. Не факт, що дізнаєтеся багато, але наступний раз, якщо захочете романтизувати роботу в морі, то робитимете це не так впевнено.

Малґожата Реймер, Бухарест: пил і кров

Кілька років тому я випадково потрапила у Бухарест. Випадково, бо маршрут подорожі був довільний, тому достеменно я не знала, якими будуть міста, які відвідаю. Я довірилася дорозі, а вона подарувала мені Бухарест. Місто, яке Малґожата Реймер описала як «бенкет на згарищі».

Ті два дні у столиці я згадую рідко, я не зрозуміла те місто, бо тоді мені не вистачало словничка від пані Реймер. Її книжка – антропологічний довідник, ключик до такої близької, але переважно нецікавої для українців країни. «У Румунії я почуваюся так, немовби ходжу на милицях і з невидимим біноклем, усе здається мені спочатку цікавим і лише згодом страшним», –пише авторка.

Щоби написати «Бухарест: пил і кров», польська репортерка прожила кілька років у Бухаресті. Там вона занурилася у таке складне для румунів ХХ столітття, щоби вибудувати з пазликів особистих розповідей історію усієї країни. І у тому так багато болю, бо ідентичність румунська пошматована складною та суперечливою історією. Найскладніше було читати про абсурд соціалістичної системи – епоху Ніколае Чавшеску. Може, тому що надто добре розумієш усі образи і надто тонко відчуваєш метафори.

«Люди мешкали у квартирах, які були мотлохом, і їхнє життя теж було мотлохом. І таким чином Бухарест став містом-мотлохом, відображенням Пхеньяна й усіх інших тоталітарних міст-сценографій, які обманювали людей і які обманювали люди, міст, у яких процвітав перманентний обман».

Мені було складно читати книжку пані Реймер, тому що вона дуже щедра у художніх прийомах. А щоби розгадати й зрозуміти всі, а не просто насолоджуватися формою слова, треба бути надто уважним читачем. Це коли окрім тексту для тебе нічого не існує, ти занурюєш в історію всю себе: фізично і ментально.Сподіваюся, одного дня я повернуся до Румунії, щоби об’їхати її «дикуном», тоді моїм путівником обов’язково буде «Бухарест: пил і кров».

Кейт Елізабет Рассел, Моя темна Ванесса

Я взяла «Мою темну Ванессу» на Кінбурнську косу, бо знала, що попереду маю кілька днів на майже безлюдному пляжі, щоби поринути в історію, від якої (це було відомо завчасно) мені не захочеться відволікатися.

Ванессі вже понад 30, коли набирає обертів рух #metoo. На самому гребні цієї хвилі загострюється переживання досвіду, який стався з нею ще у підлітковому віці. Тоді у приватній школі її зґвалтував учитель літератури. От тільки вона це досі називає не «зґвалтуванням», а «романтичною любов’ю». Мабуть, тому вона не поспішає допомагати викривати «зловмисника» іншій дівчині, яка також зазнала «романтичної любові» їхнього спільного учителя літератури.

Художня літератури вчить емпатії. «Моя темна Ванесса» не стала виключенням. І мені було надзвичайно цінно дізнатися перспективу Ванесси, жінки, яка скептично дивилася на цей рух, думала, що її він не стосується, а її історія не про це. Бо вона мислила себе рівноправним творцем стосунків, які мала у 15 з викладачем літератури. От тільки, коли вночі перед тобою махають ерегованим членом та змушують до сексу з проникненням, то про рівноправ’я у прийнятті рішень не може йти мови.

Читати «Мою темну Ванессу» – це щось типу некомфортного добирання додому вночі, коли твій під’їзд ще далеко, навколо темно й нікого немає, а твій жіночий досвід підказує затиснути ключі у кулаці. Бо продиратися крізь «неоднозачний» досвід Ванесси, де між насиллям і любов’ю дуже тонка грань, так чи інакше змушує тебе відрефлексувати свій. І так, це некомфортно, неприємно й темно. Але інколи треба час, щоби зрозуміти, що деякі речі, які особливо боляче згадувати, — це не норма, а гарно замасковане насильство. А ще більше сили та зусиль потрібно вкласти, щоби прийняти те, що ти не винна, і тим паче — нікого не провокувала.

Цікаво, чи допоможе «Моя темна Ванесса» хоча би трохи зрозуміти чоловікам, з якими ситуаціями зіштовхуються жінки (причому з дитинства)? Мабуть, ні, бо відгуків на цю книжку від чоловіків я не бачила.

Читати варто всім незалежно від статі. Але особливо я би радила дарувати книжку собі, подругам, сестрам, колегам і улюбленим жінкам.

Вас може зацікавити:

Як прожити в Італії два тижні безкоштовно. Мій перший досвід волонтерства Workaway Три дні на Лікійській стежці, або як дві дівчини вперше пішли у похід за кордоном Доломіти наодинці, як я прожила три дні у гірській хатинці в Альпах Чому варто хоча б раз у житті вирушити у соло-подорож Наодинці у Бразилії Львів