Доломіти наодинці, як я прожила три дні у гірській хатинці в Альпах

Hanna Arhirova 28 Жовтня, 2023

Авторка: Ганна Аргірова

Цей текст про “несправжній” самостійний похід у Доломіти. Він був радше демо-версією, щоби зрозуміти, як влаштована туристична інфраструктура в італійських горах.

Можливо, подібний досвід в Україні не викликав би у мене стільки рефлексій, а проте за кордоном майже все (включно з самою природою) було незнайомим для мене.

Це була цікава пригода, яка допомогла мені зрозуміти, що немає нічого неможливого з точки зору напрямків. І якщо хочеться в італійські Доломіти, точно знайдеться шлях, як туди потрапити.

Дисклеймер: цей текст був написаний за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, восени 2021 року.

Доломітові Альпи та перший спроба поглянути на європейські гори впритул

Колись я мала дві маніакальні ідеї — побачити гори восени та пройти хоча би один короткий маршрут Доломітами. На той момент я не могла дозволити собі повноцінний похід у Доломітові Альпи, адже вже другий місяць подорожувала соло з великим наплічником Італією.

Я не мала з собою спорядження для походу у подорожі, а оскільки це була соло подорож, той й напарника, щоби відвідати доломітові альпи у повноцінному поході — також.

Я була у Венеції, коли усвідомила, наскільки близько Доломіти. Тож вирішила піддатися бажанню та бюджетно зганяти у гори.

Хатинку я знайшла на airbnb, вона обійшлася мені досить дешево, що було трохи підозріло. Мене одразу попередили: без машини дістатися житла буде складно, на що я не звернеула увагу. Я люблю спростовувати міф, що тобі конче потрібна машина для мальовничих локацій, куди не їздять рейсові автобуси.

Я заплатила 15 євро за першу ніч та купила базовий продовольчий набір. У моєму випадку — це рис, кус-кус, тунець і чай. Цього мало вистачити на кілька днів.

Я купила квиток на потяг з Венеції до Альпаго та вже за кілька годин опинилася у лоні гір. Звідти я пішки стартувала вгору, шлях був приблизно 15 кілометрів, включно з набором висоти.

Соло подорожі, Доломітові Альпи та глупа ніч

Останнє село я пройшла, коли вечоріло.

До речі, там мене зустріли із захватом, а може, й побоюванням. Дівчина. Одна. З наплічником. У горах. Поки я їла свій сендвіч з квасолею та гірським сиром (я буду думати про нього ледь не кожну годину наступні кілька днів) у придорожньому закладі, я відчувала на собі погляд майже всіх людей у таверні.

Найцікавіше, що їх здивувало зовсім не «як-так-дівчина-одна-у-горах» (роблю висновки з питань, які вони мені ставили), а те, що я йшла пішки та ще й з таким великим наплічником (тобто зі звичайним таким, що ти береш на кілька днів у гори).

Стерильний гірський туризм, подумала собі я. Наступні кілька днів я спостерігатиму, як люди на авто під’їжджають до початку гірської стежки. Машини лишають на умовній парковці, дістають легесенький наплічник і ходять в одноденні походи.

І ніякого вам free camping, стояти табором можна лише у спеціально визначених для цього місяцях. Та й навіщо носити з собою палатку, якщо навколо багато притулків? Це щось на кшталт гірських хостелів, в яких ти забуваєш про всі складнощі похідного життя.

Саме у такий притулок прямувала я. Він був останній на маршруті, далі — лише стежки «дикими» Доломітами. Останні 400 метрів висоти я добирала вже поночі. Я неправильно розрахувала час на підйом, мій наплічник сповільнював мене активніше, ніж я йшла. В якийсь момент я увімкнула Тома Вейтса та голосно почала йому підспівувати. Так, я відлякувала диких тварин. Раціонально я розуміла, що у безпеці, але хіба тривогу, яка має захищати у подібних ситуаціях, так просто обдуриш?

Найстрашніше, що могло зі мною статися, — це натрапити на собаку. І звісно, це сталося.

Читайте також: Чому варто хоча б раз у житті вирушити у соло-подорож

Ласкаво просимо у гірський притулок

Було вже дуже темно, коли я познайомилася з Анітою. Вона захищала останній будинок на моєму шляху. Тоді я ще не знала, що це будинок власників притулку, до якого я прямую.

Аніта, яка була великою чорною собакою, що виринула нізвідки у темряві, мене помітно налякала. Я спробувала з нею взаємодіяти, але це було радше, щоби привернути увагу її господарів, аніж якось їй протистояти.

І зрештою мені це вдалося.

Восени гірські притулки переважно порожні, оживають вони хіба на зимові свята, коли їх орендують для великих компаній. Виявляється, ніхто не чекав на моє прибуття, і хто його знає, як би я потрапила всередину, якби не Аніта, темний силует якої мене так налякав.

З хати, яку захищав собака, вийшла Агата, дівчина зі Словаччини, що волонтерила у “мережі” гірських притулків.

Дівчину так стурбував мій «великий» наплічник та безпорадний погляд у відповідь на її пояснення, де мені знайти ключ та як відкрити хатину, що вона вирішила підкинути мене до притулку на службовій машині. І поки ми долали останні кілометри, Агата щось пояснювала про вогнище, дрова та камін.

Мені здається, лише у той момент я усвідомила, що буду жити сама у величезній кам’яній хаті, яка надзвичайно чутлива до будь-якого руху повітря, з великими та просторими кімнатами.

Той притулок розрахований на людей двадцять, а я мала лишитися там наодинці. Вмикати світло там всюди просто не було сенсу, і треба було звикнути до думки, що поряд темрява, закритися у маленькій кімнаті з каміном і цілодобово підтримувати вогнище. Ах так, і звикнути до думки, що можна йти спати, коли у каміні «жива» ватра (повірте, я ще той параноїк).

Агата чомусь дуже вірила у мене, тобто у те, що я зможу розпалити вогнище. Вона так наполягала на цьому, що коли я лишилася наодинці з холодними стінами, я не мала іншого вибору як зробити це. Дякую татові, який колись навчив мене розпалювати грубку. Дивовижно, як можна відкопати у пам’яті речі, що здавалися вже безнадійно втрачені, коли тобі життєво необхідні якісь знання.

Гірські будні та несподіваний подорожній вночі

У першй день моє вогнище було несерйозне, маленьке та кволе. Мені здавалося, що хтось прийде та «врятує» мене. Але ніхто не приходив, тому з кожним днем воно ставало сильнішим. Чим могутнішим ставало моє вогнище, тим комфортніше я почувалася наодинці у цій хатинці десь високо у горах.

Я звикала до свого самотнього побуту: їла наодинці, виходила на прогулянки у гори наодинці, лягала та прокидалася наодинці. Інколи непомітно визирала з вікна, коли помічала, що хтось припарковувалася недалеко від мого «дому».

Коли на третій день, я почула глухе тук-тук-тук о десятій вечора, мені стало не по собі. Я визирнула у вікно та побачила чоловіка, якому, здається, було дуже холодно. Я відчинила двері. І лише коли він був всередині, мені спало на думку, що це може бути поганою ідеєю.

Але Альберто вже був всередині, тож вибір я мала невеликий: говорити, спостерігати, бути уважною та зібраною. Згодом виявилося, що мої інстинкти дарма мобілізувалися. Хоча у ті дні в горах мій організм так часто вмикав сигналізацію, що я до цього звикла.

Чоловік просто ж хотів з’їсти свою вечерю у теплі. Я запропонувала йому чай, навіть трошки радіючи, що вперше за три дні є з ким перекинутися словом. Саме у той день була десята річниця з тих пір, як Альберто почав ходити у гори. Він живе неподалік, але походами почав цікавитися лише у дорослому віці. Тоді він обрав першу ліпшу стежку, яка трапилася йому, проте не зміг її пройти повністю, на той момент вона була для нього заскладна. Хоча окрім невдачі вона принесла йому нове хобі та захоплення.

Повернутися на цю стежку він наважився лише десять років опісля. Я підкинула поліно у вогнище, і ми відзначили його успіх розділивши шоколадку на двох, яка була в його наплічнику.

Це був чорний шоколад з грушкою. Хто би міг подумати, що за кілька днів я так засумую за їжею, яка має яскраво виражений смак.

Взагалі я не люблю солодощі. І мій продовольчий набір (нагадую: рис, кус-кус, тунець і чай) був досить скромним, бо це мій базовий раціон у дорозі, коли я маю доступ до кухні. Але життя різко втрачає барви, коли ти не маєш можливості купити сирочку чи якесь італійське тістечко, до яких так звикла. В останні дні я відчайдушно намагалася бути креативною у приготувнанні їжі: додавала приправи, які знаходила на тій спартанській кухні, змінювала порядок додавання тих небагатьох інгрідієнтів, які мала, та навіть смажила тунець (не питайте).

Тобто я робила з їжею все те, на що у звичному житті у мені бракувало бажання. Але моєї гастрономічної креативності було недостатньо, щоби викорінити смак того сендвічу з квасолею та гірським сиром, який я з’їла дорогою до притулку.

Не приховую той факт, що я була рада повернутися у цивілізацію. Перше, що я зробила, — з’їла круасан з шоколадом на заправці дорогою до залізничної станції. Люблю за це Італію, в якій би дупі ти не була, там все одно буде смачна їжа.

Читайте також: Як прожити в Італії два тижні безкоштовно. Мій перший досвід волонтерства Workaway

Вас може зацікавити:

Як прожити в Італії два тижні безкоштовно. Мій перший досвід волонтерства Workaway Чому варто хоча б раз у житті вирушити у соло-подорож Наодинці у Бразилії Три дні на Лікійській стежці, або як дві дівчини вперше пішли у похід за кордоном Книжкові підсумки серпня: їжа для диктаторів, рабський круїз, інтерпретація Лоліти та незбагненний Бухарест Відпочинок на Сицилії: що дивитися, куди поїхати та де жити